![]() For additional information, please dial the number: Український іконопис XII — XIX ст.Колекція ікон Національного художнього музею — одна з найвідоміших і найзначніших в Україні. Вона належить до рідкісних і унікальних зібрань, які достойно репрезентують український іконопис. Саме на це було зорієнтовано пошукову і збиральницьку діяльність засновників музею, які надавали великого значення збереженню художніх старожитностей. На Одинадцятій Археологічній виставці, приуроченій до відкриття музею в 1899 році, уперше було показано ікони XVI століття з Волині, які привернули увагу своєрідністю і художньою значущістю. «Не можна не дійти одного і досить вагомого висновку, — писав з цього приводу київський історик мистецтва Є.Кузьмін, — а саме: на стародавнє південноруське мистецтво аж ніяк не можна дивитись як на уламок мистецтва великоруського, дещо лише видозміненого під впливом Заходу. Воно настільки самобутнє, настільки пройняте вивченням навколишньої дійсності... що небезпідставно може вважатися такою ж школою, як російська, фламандська, іспанська й інші». Усі наступні виставки, організовані на початку XX століття Археологічними з'їздами у Харкові, Чернігові та інших містах, поступово розширювали уявлення про український іконопис як про самостійну художню школу. Увага до іконопису збіглася у часі з загальним пробудженням у колах інтелігенції зацікавленості до національних витоків культури, до вивчення історичного минулого України. Водночас з археологічними відкриттями на території України йшло «відкриття» давніх ікон. Йшов процес нового осмислення художніх цінностей ікони як високого і самостійного жанру середньовічного мистецтва, яке глибоко вкоренилося в українській культурі. Невеликий розділ «південноруської» (так традиційно називали в той час українську) ікони вже існував у Церковно-Археологічному музеї при Київській Духовній Академії, яка мала надзвичайно цінне зібрання художніх старожитностей різних епох і народів. Його вивченням і систематизацією займався відомий знавець давнього мистецтва М.Петров. Однак музей залишався суто спеціальним закладом, малодоступним для широкого відвідування. Відкриття у Києві першого публічного і загальнодоступного «Музею старожитностей і мистецтв» (на його основі створено Національний художній музей України) стало новим етапом у справі збирання пам'яток старовини. Зусиллями та енергією першого директора музею Миколи Біляшівського і його помічника Данила Щербаківського було закладено міцний фундамент колекції давнього мистецтва, яка з часом зростала і поповнювалась. Для виявлення давніх мистецьких пам'яток музей систематично організовував поїздки й експедиції в різні регіони України, залучаючи до цього громадськість: учених, меценатів, аматорів, членів київського «Товариства старожитностей і мистецтв». Проте сфера дій музейних експедицій була досить обмеженою через тодішні кордони, що розділяли Західну і Наддніпрянську Україну. До колекції надходили експонати переважно з Київщини, Чернігівщини, Волині, Поділля, Слобожанщини. Під час першої світової війни Щербаківському вдалося «прорватися» в Галичину і вивезти звідти мистецькі твори XV—XVIII століть. На жаль, цей «прорив» був одиничним, і колекція зростала за рахунок надходжень із регіонів Лівобережної та Наддніпрянської України, визначивши тим самим характер і зміст усього музейного зібрання. Штучно створені кордони і розмежування українських земель (з кінця XVIII століття Західна Україна була під Польщею, а згодом — Австро-Угорщиною) перешкоджали формуванню колекції українського іконопису в повному обсязі. І все ж, незважаючи на вкрай тяжкі умови, в яких перебував у ті роки музей, не маючи коштів для придбання художніх цінностей, процес збирання ікон не припинився. На матеріалах музейної колекції почали з'являтися перші наукові публікації (В.Антоновича, К.Широцького, М.Макаренка, Г.Павлуцького, Є.Кузьміна, М.Біляшівського, Д.Щербаківського), які висвітлювали проблеми національної художньої спадщини. У післяреволюційні роки колекція музею збільшувалася в основному за рахунок націоналізованих фондів. За умов громадянської війни і розрухи музею доводилося здійснювати «рятувальні» акції зі збереження художніх пам'яток, що залишалися у церквах і монастирях, які було закрито внаслідок так званої активної боротьби з релігією 20-30-х років. Хоча вдавалося рятувати не всі приречені на загибель художні цінності, музей намагався чесно виконувати свою благородну, часом небезпечну місію. Під час окупації Києва гітлерівськими військами в роки Другої світової війни потерпіли всі музеї міста, зокрема найбагатша колекція ікон Музею-заповідника Києво-Печерської лаври. Доля вивезених до Німеччини скарбів і досі не з'ясована. Наш музей також втратив частину свого іконописного зібрання. У післявоєнний час посилилася збиральницька діяльність, відновились експедиції по Україні, внаслідок чого зібрання музею суттєво поповнилося. |