Український іконопис XII — XIX ст.

Колекція ікон Національного художнього музею — одна з найвідоміших і найзначніших в Україні. Вона належить до рідкісних і унікальних зібрань, які достойно репрезентують український іконопис.

Саме на це було зорієнтовано пошукову і збиральницьку діяльність засновників музею, які надавали великого значення збереженню художніх старожитностей. На Одинадцятій Археологічній виставці, приуроченій до відкриття музею в 1899 році, уперше було показано ікони XVI століття з Волині, які привернули увагу своєрідністю і художньою значущістю. «Не можна не дійти одного і досить ва­гомого висновку, — писав з цього приводу київський історик мистецтва Є.Кузьмін, — а саме: на стародавнє південноруське мистецтво аж ніяк не можна диви­тись як на уламок мистецтва великоруського, дещо лише видозміненого під впливом Заходу. Воно настільки самобутнє, настільки пройняте вивченням на­вколишньої дійсності... що небезпідставно може вважатися такою ж школою, як російська, фламандська, іспанська й інші».

Усі наступні виставки, організовані на початку XX століття Археологічними з'їздами у Харкові, Чернігові та інших містах, поступово розширювали уявлення про ук­раїнський іконопис як про самостійну художню школу. Увага до іконопису збіглася у часі з загальним пробудженням у колах інтелігенції зацікавленості до національних витоків культури, до вивчення історичного минулого України. Водночас з археологічними відкриттями на території України йшло «відкриття» давніх ікон. Йшов процес нового осмислення художніх цінностей ікони як висо­кого і самостійного жанру середньовічного мистецтва, яке глибоко вкоренило­ся в українській культурі.

Невеликий розділ «південноруської» (так традиційно називали в той час українську) ікони вже існував у Церковно-Археологічному музеї при Київській Духовній Академії, яка мала надзвичайно цінне зібрання художніх старожитностей різних епох і народів. Його вивченням і систематизацією займався відомий знавець давнього мистецтва М.Петров. Однак музей залишався суто спеціаль­ним закладом, малодоступним для широкого відвідування.

Відкриття у Києві першого публічного і загальнодоступного «Музею старожитностей і мистецтв» (на його основі створено Національний художній музей України) стало новим етапом у справі збирання пам'яток старовини. Зусиллями та енергією першого директора музею Миколи Біляшівського і його помічника Данила Щербаківського було закладено міцний фундамент колекції давнього мистецтва, яка з часом зростала і поповнювалась. Для виявлення давніх мис­тецьких пам'яток музей систематично організовував поїздки й експедиції в різні регіони України, залучаючи до цього громадськість: учених, меценатів, аматорів, членів київського «Товариства старожитностей і мистецтв». Проте сфера дій музейних експедицій була досить обмеженою через тодішні кордони, що розділяли Західну і Наддніпрянську Україну. До колекції надходили експо­нати переважно з Київщини, Чернігівщини, Волині, Поділля, Слобожанщини. Під час першої світової війни Щербаківському вдалося «прорватися» в Галичи­ну і вивезти звідти мистецькі твори XV—XVIII століть. На жаль, цей «прорив» був одиничним, і колекція зростала за рахунок надходжень із регіонів Лівобережної та Наддніпрянської України, визначивши тим самим характер і зміст усього музейного зібрання. Штучно створені кордони і розмежування україн­ських земель (з кінця XVIII століття Західна Україна була під Польщею, а зго­дом — Австро-Угорщиною) перешкоджали формуванню колекції українського іконопису в повному обсязі.

І все ж, незважаючи на вкрай тяжкі умови, в яких перебував у ті роки музей, не маючи коштів для придбання художніх цінностей, процес збирання ікон не припи­нився. На матеріалах музейної колекції почали з'являтися перші наукові публікації (В.Антоновича, К.Широцького, М.Макаренка, Г.Павлуцького, Є.Кузьміна, М.Біляшівського, Д.Щербаківського), які висвітлювали проблеми національної художньої спадщини.

У післяреволюційні роки колекція музею збільшувалася в основному за рахунок націоналізованих фондів. За умов громадянської війни і розрухи музею дово­дилося здійснювати «рятувальні» акції зі збереження художніх пам'яток, що за­лишалися у церквах і монастирях, які було закрито внаслідок так званої ак­тивної боротьби з релігією 20-30-х років. Хоча вдавалося рятувати не всі при­речені на загибель художні цінності, музей намагався чесно виконувати свою благородну, часом небезпечну місію. Під час окупації Києва гітлерівськими військами в роки Другої світової війни потерпіли всі музеї міста, зокрема найбагатша колекція ікон Музею-заповідника Києво-Печерської лаври. Доля виве­зених до Німеччини скарбів і досі не з'ясована. Наш музей також втратив час­тину свого іконописного зібрання.

У післявоєнний час посилилася збиральницька діяльність, відновились експедиції по Україні, внаслідок чого зібрання музею суттєво поповнилося.

на друк